Гордість нашого краю

Фото на тему Гордість нашого краю

Неоніла Диб’як

Фото на тему Гордість нашого краю

Анатолій Гайдук

Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю Фото на тему Гордість нашого краю

У музеї книги

У музеї книги особлива атмосфера. Неспішно ступаючи,  прогортаєш ногами невидимий віковий пил – прах минулого. Розсуваєш руками прозорі слюдяні пласти тиші, -- тисячолітні згустки сліз і надій. Вдивляєшся у гравюри літописців, першодрукарів. Торкаєшся долонями  деталей старовинних друкарських верстатів, аби вловити напругу особливої інтелектуальної енергії, що передалася інструменту тими, хто натискував на ці витерті працею до блиску  важелі, хто укладав на кліше впорядковані у фрази літери, аби потім вони висіялися безсмертними думками на сторінках книг.  Стоять на численних полицях  друковані, писані кондуїти, манускрипти, сувої, фоліанти, кварти, октави… Богослужбові, навчальні, світські… Чимало з них важезні, гадаю, кілограмів до десяти. Читачам їх не втримати в руках. Святі, особи сповнені розуму і чеснот, ті, хто розумів вагу мудрості, поважно клали їх для прочитання на високі столи. Адже ці книги того заслуговують.

Впадає в око – обкладинки старих книг, шкіряні, картонні, -- коричнево-теракотові, кольору запеченої крові, спаленої землі. У цих книгах твій віковічний дух, Україно. Сув’язь слів на пожовтілих сторінках шрамами на твоєму серці; пишеться упродовж віків темним по світлому, світлом по темряві --  велична історія великої країни. На Донбасі пишеться кров’ю  патріотів. З чистого аркуша. Слова ясніють ясою. Палахкі стовпи вибухів знаками оклику. Україно, ти вся, наче книга про нескінченну боротьбу Добра і Зла,  розгорнута на престолі у Господа.

 

*     *     *

Тут був едемський сад. Зів’яв, засох. Залишилося лише одне дерево. Древо істини на межі між світами, цим і тим, іншими, досі не названими. Високе, гіллясте. Крона з плодами солодкими та гіркими у висоті безміру, у зеніті, сповненому щебету ангельського, зір теплих і світлих, зір холодних і темних. Коріняччям у ґрунті, у глибинах, де з пуповини предка тягнеться-проростає пагін у нині суще, де заховані срібно-злотні скарби, де незарита завжди гостра сокира війни, звідки вихлюпуються живі нуртуючі джерела.

Між небом і земною твердю вітер,  дерево хитає – вічний вільний дух, що вигойдує птахів, тіні минулого носить перекотиполем, окликає спраглі і зболені голоси.

А під деревом, обіпершись на шорсткий стовбур, -- людина. Погляд вгору, на чолі думки. І хтозна, чого в них більше – туги, чи запитань…  …Вона намислить. Вона вирішить. Візьме сокиру і з могутнього стовбура витеше бога, аби можна було його запитувати, аби можна було йому повідати свою тугу. А з найтоншої гілочки змайструє сопілку – славити сотвореного.

 

 

Березневі дощі

Перші весняні дощі, рясні, цнотливо чисті всотуються заскорузлими грудочками ріллі, прибитими недавнім снігом, моріжками, причаєними бруньками, кожним фібром переплетеного у землі коріння.

Усе напливають хмари: то сіра, то блакитна, то призахідна рожева… Крап – крап – крап…  Від доторків крапель тоненько дзвонять кришталеві дзвоники підсніжників, розгортаються золоті букетики  підбілу, прокльовуються трави, випростуються озимі вруна.  Крап – крап – крап… Іще іди, дощику! Ще трішки… І зазеленіє кожне зело, кожен пагінець, кожне дерево піде в ріст, вгору – до неба, до сонця, до Бога – трепетно, в'юнко, стрімко…

А тоді прийде літо й аж зачудується тому розростанню. Заблукає моя душа серед зеленобарвного клечання, різноцвіття та буйнолисту. Аж поки її, наївну та подивовану, не візьме за руку натомлений усміхнений серпень та не виведе на ще не охололу від спеки второвану осінню стежку у напрямку до зими.

 

*     *     *

Зелене свято. І так на душі молодо, аж зелено, так спокійно і сонячно. Зозуля з такої оказії кинула лічити мої літа, бо то невдячна і марудна справа, взула жовті черевички та й пішла собі садом на шпацер. А дерева обабіч клечальні, а трави – ще не кошені. Молодий колос так відверто моргає до неї вусом, аж мак зашарівся на межі.

Сусідська дівчина повіки підвела небесно, уста позначила кольором спраги, стала на заклечаному липою ганку та й чекає, хто б і їй моргнув із того строкатого гурту, що гармидерить біля кав’ярні.

А наша хата вийшла на пагорбок, засміялася усіма вікнами, споглядаючи святкову веремію, аж поношений картузик даху затрусився. І я задивилася разом з нею і навіть не здивувалася з того, що добродушний старенький Бог, спинившись край шляху, роздає усім барвисті шматочки вічності… на згадку.

 

*      *       *

 Місяць --   жовтеньке курча, заблукане поміж гілками дерев.

-- Ціп – ціп – ціп,-- покличу тихенько, аби не злякати.   

 

*     *     *                                 

Сонце викотилося на край землі, наче яблуко з райських садів. Світає…

 

 

*     *     *

На світанку соняхи творять молитву, непорушні, натхненно задивлені у небо, де з рожевого марева велично, несуєтно постає світило – красивий вогнеликий і щедрий бог Сонце.

Я розумію кожен найменший порух рудих шевелюр, кожен шелест на мові цих сонцепоклонців. Це й не дивно. Я – поетка. А поети – то небожителі, колись повержені на землю. За що? Для чого? Можливо, для того, щоб хтось таки зрозумів цих соняхів, які моляться вічному Сонцю. І розповів про це всім.

 

*              *            *

Серпень – пора зорепадів. Зорі  щедро осипаються з нічних небес, аби вранці зацвісти айстрами  у зелених долонях серпня.

  

 *              *            *

Ще барвисті  гурточки тендітних айстр безжурно юрмляться на осонні, долоньками у махрових рукавичках кокетливо ловлять грайливих метеликів.

А береза біля воріт за минулу ніч посивіла від снів про зиму.

 

Осінь

Місто корчить гримаси, нервові, скептичні, болісні. Їх фатально заливає прозорий віск туманів до застигання, до некрозу. О, ці жовті печальні маски! За ними годі шукати привітних лиць... Лише тмяні силуети… може вісників апокаліпсису. Проте, я впевнена, що його не буде. Лише на світанку якось особливо болітиме душа, чому, за ким… Може й справді мій ангел-охоронець відлетів у вирій. А я лишилася тут чекати весни.

 

*       *      *

У листопаді дні нагадують вицвілі сіро-жовті гобелени, що несподівано ожили, ілюструючи неврівноважений час передзим'я.

Зіщулились від холоду будинки, люди заховали під  парасольки свої коштовні  еґо. Вітри несуть невідь-куди опале листя – клапті розтерзаного сонця і жбурляють без жалю в калюжі.

У пору поверженого літа ніщо не рятує від депресії. Хіба що спогади. То ж обов'язково загодя запасіться затишними теплими спогадами, весняними або літніми…

 

 

Моя Печаль

Моя  Печаль живе в старій тісній мансарді над надцятим поверхом велетенського будинку без адреси. Вона така непримітна і незрозуміла. Німа… точніше, просто не навчилась говорити загальноприйнятими словами й жестами. І тому їй нічого не лишається, як мовчки споглядати згори на розбурхане юрмовище міста. 

Підвечір нижче поверхами в тому  будинку і в багатьох сусідніх завмирають численні офіси і помешкання, вгамовуються  обплутані комп'ютерними тенетами роботи, затихають ярмарки, де найдорожчий крам – наші марноти. Собори огортаються укривалами небес, наче ризами. Натомлені танцем святого Вітта, голуби бережно ховають у старих ринвах останні краплі призахідного сонця.   Сквери сентиментально вкутують непроглядними тінями закоханих, а ті зовсім не хочуть помічати, що між принишклими деревами, нечутно торкаючись землі, бродять химери потойбіччя. Їм зась вийти на світло, розсіяне ліхтарями по вулицях і майданах, де гуляє, клопочеться незавершеними справами люд. Але вже за кожним назирці ідуть нікому невидимі сни, полохливо обминаючи гамірні вокзали, ошалілі інстинктами розважальні заклади. В чорних, завалених нечистотами підвалах відкриваються двері до пекла. Дахи починають нагадувати літальні   майданчики для відьом та НЛО.

Але все те не важить моїй Печалі. Вона, тиха і трепетна, тягнеться поглядом до маленької блакитної зірки з нетутешньою назвою, що зайнялась на південному сході, -- зірки, з якою до світанку  розмовлятиме моя Печаль лише їм обом відомою мовою.

 

*     *     *

Моя філософія писана осінню, яка знає, що зовсім скоро загубиться в метаморфозах зими.

 

*      *      *

З вірою у множинність світів, наших життів у них гадаю, що ніколи в жодному з них  я не була ангелом, --  позаяк панічно боюся висоти.

 

 *      *      *

Підставляйте долоні, хватайте обіруч, ширше відкривайте душі… Ловіте! Ловіте! Набирайте вдосталь, не лічачи… кленових червінців, осикових срібняків, березових злотих, абрикосових доларів, черешневих  євриків, на додачу ще й дрібних акацієвих монеток. В осінню пору сад наділяє вас щедрим фінансуванням. Аби накупили собі добірного краму: найпрозоріших крил для мрій, весняних ностальгій, літніх барвистих спогадів,  світлих елегій,  цікавих та веселих дивовиж. Втішайтеся щедротами золотопаду, аби ніколи не бути  убогими.

 

 

*      *     *

Прийшов на подвір’я, тихий, урочистий, трішки печальний. У сірому капелюсі, білому одязі, у теракотових мештах. Поклав холодні руки на плечі з надією на просвітлення і розуміння – він – перший грудневий сніг.

 

*     *     *

Щоб знайти тебе,  я покохала весь цей світ. А потім тебе розлюбила… а світ --  не змогла.

 

*     *     *

Хмаринка  білим равликом повзе блакитною пелюсткою. Звідки? Не знає. Куди? На Господню долоню, що тримає квітку Всесвіту з ніжними, трепетними пелюстками  небес. Білий равлик – на Господню долоню. Таїна великої гармонії і вічного руху.

 

*     *     *

Космос вилився в небо синьою барвою з кришталевої тарелі,  завис міражно над селом, -- повно від обрію до обрію. Місяць прозирає на землю  крізь холодну густу прозорінь примруженим  світлим оком, мовляв, як воно там у вас? Я йому  відповідаю міжгалактичною мовою здивовано і ніжно, запрошую у сад, де на змерзлих яблуневих вітах то там, то там  повисли повноцвітні, мерехтливі  квіточки зір. Цвітуть дерева зимовим цвітом.

 

*     *     *

Одна хронометрично заклопотана дивачка сказала: «Щоразу весною я проживаю юність, літом – молодість, осінню розкошую визріванням… до першого схололого схлипу, далі – зима – репетиція вічності…»

 

*     *     *

Я спрагло спиваю з твоїх уст смак забороненого плоду, з готовністю єретички обпікаюсь карим палахкотінням твого погляду. Човник твоїх рук несе мене по сонячних плесах втіхи  до незвіданих островів.

Побудьмо щасливими, любий, поки тебе не покликали з собою надокучливі обставини, поки про мене не згадала прискіплива дійсність. Бо коли ти відводиш погляд, коли мовкнуть уста і долоні стискаються в знак прощання, я відразу ж починаю засмучено думати: як давно ти мене не пестиву, як давно ти мене не кохав.

 

*     *     *

День минув. Захід сонця – пролитий коньяк. Хмелію.

 

*     *     *

Якщо кохання – поезія, то ми з тобою поети геніальні.

 

*     *     *

Я спалила погляд вродою твоєю. Сліпо мені у світі. Кохання – мій поводир, що заблукав у сутінках.

 

*    *     *

Господи, коли небо і земля зійдуться у весняному поцілунку – пошли мені парубка із гарячим, вогнистим поглядом, аби  я зайнялася тим полум’ям, щоб випалила у нім свою душу, як дзвінку порцеляну – коштовну чашу для п’янкого трунку.

А коли літо в’язатиме зелені вузлики яблук на пам’ять і складатиме житні снопи у життя, дай мені чоловіка, мужнього і терплячого, аби не каялася за те, що не була амазонкою.

А в пору вечірніх сповідань, коли гаснуть золоті дими у срібних церквах, хай би мудрий старець поклав мені на плече долоню. І хай би він нічого не питав, лише зумів побачити барвисту краплину райдуги у кожній моїй сльозині.

 

*     *     *

Я зайду до тебе якось під вечір літнього перестиглого дня, принесу на раменах дощ, нечутний і прозорий, світлий, наче юний спогад. Він струменітиме між обріями, осипатиме жменями крапель стомлене спекою листя, купатиме рахманних горлиць у теплих калюжах… вимиє душі, мов старі закіптюжені ліхтарі від сажі. Аби ми присвічували собі, коли умиротворені будемо бродити синім розливом неба, між хмар, де глибше.

 

*     *      *

Я загубила окуляри. Шукаю і не можу знайти. Яка прикрість!  Лишився наполовину недописаним вірш.

Начебто я їх клала тут. Ні, немає. А може  на тумбочці? Ні. Зазираю за диван, ще раз риюся у сумочці, перекладаю на столі записники і газети – даремно… Господи, де ж вони?

Отак і я коли-небудь загублюсь у «бермудському трикутнику» квартири серед паперового мотлоху, кухонного причиндалля, невипраної білизни, численних потрібних і непотрібних речей. Чи ж хто мене зможе відшукати?

 

*    *     *

Сувенірні крамнички – ось улюблені місця моїх шопінгових блукань. Підсвічники, свічки, вази, шкатулки, штучні квіти, статуеточки… -- я з насолодою  оглядаю весь цей сповнений декоративних принад крам, найкращі зразки уявно розташовую по різних закутках своєї хати. О, які гарненькі янголики з рум’яними щічками, з дудочками біля круглих уст. Ширяють під стелею крамнички і всім, хто їх здатен чути, проголошують добру новину про швидкий прихід веселих зимових свят.  Я вас чую, Господні створіння. Якби у мене не було мого письменництва, що забирає чимало часу, я  вирізувала б з картону таких янголят і роздаровувала б рідним, знайомим і незнайомим людям. Хай би раділи.

 

                                                                                

*     *     *

Його  голова лежить на моїх колінах. Я гладжу долонею по непокірній кушпелі, подушечкою пальчика лоскочу краєчки вух, ніжно торкаюся темних острішків брів, оксамитової щіточки вусів, вуркітливо примовляючи, який він милий та слухняний. Йому це неабияк подобається, він розчулено, до самозабуття тішиться моїми пестощами. І коли рука на мить завмирає, він відкриває примружені допіру очі, аби збагнути, чому. В його здивованому погляді під поволокою ніжності жодної іскри синього звіриного вогню, який іноді зловісно лякає присутніх. Наразі мій здоровезнний пес – втілення лагідності і доброти, усім своїм виглядом переконує – хижака і гуманістку навіть на вузькому (диванному) просторі легко може поєднати любов.

 

 

Вітер

Цей вітер був  явно не тутешнім і може  навіть з іншого століття. Він метався між будинками,  метушливо сновигав сквером, наче шукав кого, чого, нервово бився об асфальт, обсипався кинутими папірцями, недопалками та мокрим опалим листям. Його атавістичне завивання у вентиляційній рурі було здушеним і розпачливим.

Влетівши до крамнички моєї душі, у якій ніде повернутися від речей, він наробив шкоди. Зачепився за новесенький дисплей, на який були сперті ще бабусині рогачі, штурхнув ними ехінокактус у горщику з блакитної майоліки, що стояв на рукописі моєї нової книжки. А той, падаючи, зіштовхнув з полички кавове горня з коричневим обідком, рожеві рамці з невідь чиєю світлиною, мідну шкатулку, наповнену брязкальцями та химерними прикрасами, жменю косметики та купу газет упереміж з кухонним причиндаллям. Усе це лавиною звалилося на пісочного годинника, що значимо і сонно стояв собі на кутику старого комода. Збитий цією веремією, він з дзенькотом  розколовся на дрібні скалки. Звільнені від постійного пантрування часу піщинки розсипалися вусібіч, розлетілися курною хмаркою (так народжуються пилові бурі). А одна потрапила мені в око, колючо і в’їдливо. Біль… аж до серця. І я заплакала. 

 

*     *     *

Знаєш, колись я хотіла стати казковим птахом, світитися кожною пір’їною, сяяти, коли пролітатиму над твоїм вікном, тримати  найпотаємнішу мрію у золотому дзьобику, щоб одного ранку  виронити її  на твоєму подвір’ї диво-квіткою. І прагнення моє було таким гарячим, що аж іскрилося зорями вусібіч вічності. Ангел, що взяв до рук  шматок тієї розжареної магми, аж пучки обпік. Довго дмухав на розпашілі пальці, на магму, поки вона не стала грудкою м’якої податливої глини. А тоді зліпив мене -- іграшкову пташечку-свищика. Висушив на весняному вітрі, випалив на липневому сонці, поцяткував осінньою барвою і вклав тобі в уста, аби ніжно озивалася до світу твоїм подихом.

 

*     *     * 

Безсоння поклало на плечі свої важкі лапи. Стою на нічному порозі. А від порога – Чумацький Шлях, понад принишклим темним садом, далі понад селом, полями та старим лісом за околицею – прямо через зеніт – на південь. Поділив небо навпіл. По цей бік під наполоханими зорями -- серпневі квіти і жінки. Квіти запаморочливо пахнуть  мускусом, а ще ладаном, дурманять жінок, які довго не можуть заснути на мокрих від сліз подушках. По той бік -- війна, що вибухає жаскими набоями, цілячись у чоловіків, розшматовує небо на обгорілі клапті, розкришує скам’янілі від напруги душі на зоряні крихти, що розлітаються вгору, спадають світлячками на Чумацький Шлях. Аби було світло ангелам, які з того боку, з війни, несуть нам вісті.   А квіти так гостро пахнуть ладаном…

 

 

*     *      *

Злотом-сріблом прикрашений терем-світ, обсипаний рубінами та бурштинами, уквітчаний різноколірними гірляндами хризантем. О, цей неповторний дух ритуального дійства… Жертвоприношення пізніх плодів… Прекрасна, світлокоса Дана освячується, окроплюється водосвяттям дощів. Старається Водолій, до землі нахиляє зоряний цебер. Цюркочуть, жебонять переливчасті краплі. А послужливий Поревіт вже простягає омитій богині білу сорочку, оторочену фалдами густих туманів, гаптовану орнаментами діамантових сніжинок. І відчиняться для неї астральні двері спальні її чоловіка Світовида. Благословен Всевишнім божественний шлюб! З буйними вітрами, з мудрими деревами, з присмирілими травами, з усевидячими птахами і безмовними тваринами  співаймо гімни Життю.  Вірмо у вічне його тривання, у його неодмінне воскресіння, коли по зимі Ярило відчинить сонячними ключами небо і покличе на спраглу тепла землю Дану і Світовида.

 

Термінатор

(бувальщина)

        Дружина кинулася чоловікові на груди та й відсахнулася здивовано, наткнувшись руками на теплий, волохатий, ворухкий клубок, що голосно нявкнув  під самим вухом. З пазухи куртки на неї чіпким зеленим поглядом дивилася чорна котяча мордочка.

        -- Знайомся,-- весело розсміявся Василь,-- мій друг Термінатор. Ми на ротацію прибули разом.

А як же інакше, – вони тепер всюди разом. Так вирішив Термінатор.

Коли стояли під Волновахою, якось іще з одним бійцем отримали завдання відвезти на блокпост набої. До кабіни підійшли, а товариш питає, киваючи на сидіння:

        -- На шапку нову розжився?

 Глядь, а чорна «шапка» заворушилася, почувши над собою голоси, витягла вперед худі лапи, набувши виразної подоби кострубатого сонного   котиська.

-- Ото, знайшов, сухоребрий, собі  готель? Не заважай, іди звідси на кухню, там тебе борщем погодують, -- зіпхнув непроханого пасажира на землю.

Наступного дня, відчинивши кабіну, знову на сидінні застав чорного. Видно, залазив до автомобіля через відчинене вікно. Намірився витурити. Але передумав.   Їхати недалеко, до сільської крамниці – хай прокатається, якщо не боїться. Автомобіль рушив, а коту хоч би що. Голову підняв, роззирнувся, глянув  оцінююче на водія, зручніше вмостився на пасажирському місці – та й далі спати. О, та ти – свій хлопець, – погладив «пассажира». В крамниці купив йому шматок ковбаси – перекуси, бо дуже худий. На війні, коте, людям важко, а вам, хвостатим, без господарів – хоч пропадай.

-- Що,  твої виїхали в безпечні місця, а тебе залишили?—питав. А кіт лише вдячно муркотів біля ласого шматка. Його жалюгідний вигляд мовив сам за себе.

У наступні дні стало звичним працювати з  котом. Василь до машини – і кіт з кущів до кабіни. Хлопці дивувалися, мовляв, «напарник» машину не переплутує, в інші не сідає. В якому б кутку двору не поставив свого газона – знайде, чи в кабіну забереться, чи на капоті вмоститься. Ніхто його не гонив, -- визнали за свого, штатного, смаколиками частували – поправляйся коте.

Одного разу не встиг Василь від  командира вийти… а тут снаряди… один… другий… третій… прямо по двору… прицільно… гах… гах… гах…гул, тріск, аж вуха позакладало! Як біг – так і впав. Хлопці – хто до бліндажа… хто в кущі. От сепаратюги – таки намацали, таки пристрілялися. Глядь, а на його газоні, завантаженому мінами, тент димом взявся. Ще трішки – так може гахнути, що з їхньої частини лише цурпалки до Господа полетять. Гуп-ба-ба-грах – ще один вибух – аж земля ходором заходила… Та зволікати не можна. А, будь-що-буде! Рвонув до автомобіля, хвать вогнегасник… хтось волає: «Лягай! Лягай!» Небо вгорі гуде…неподалік знову гагах-грах-дзелень. А Василь полум’я збив та до  керма…а десь із-під  машини чорний – теж в кабіну. Очі круглі, шерсть наїжачена, вчепився пазурами  в полу куртки,  так і повис. Чоловік ногою на газ – і з двору… Ох, як вчасно – за кілька хвилин на тому місці, де стояв його газон зяйнула вирва, а слідом полетіло груддя з осколками, але, слава Богу, мимо. Кіт вуха прищулив, очі округлив ще більше, Василь мимоволі голову втягнув у плечі, пригадавши, що каску легковажно залишив у бліндажі.

Зупинив машину аж у сусідній лісосмузі, оглянув – усе гаразд  з тентом, з мінами в кузові. Чорний теж заспокоївся, шерсть нарешті прилягла до спинки, вуха піднялися, в очах погас скаженний вогонь. Кіт лише крутив насторожено головою вусібіч.

-- Давай п’ять, -- потис «напарнику» лапу, -- з бойовим хрещенням тебе! Той вдячно замуркотів – пройнявся.

Коли вщух обстріл, повернулися в частину. Двір переритий вибухами. Згоріло два автомобілі, від командного пункту залишилася купа битої цегли впереміж зуламками меблів, але, головне, всі живі і здорові. Зустрічали їх з котом, як героїв: дякували, руку тисли, по спинці гладили. Коту дісталося більше компліментів, ніж Василю. «Бойовий він у тебе,» -- казали. -- «Чим не Термінатор!» -- хтось захоплено прохопився, і як в точку. Відтоді чорного всі так і називали. Звикли, що Термінатор завжди з Василем – бойовий екіпаж. Чоловік без кота  з частини вже й не виїжджав. «А то  нічого, що він чорний?» -- іноді питав дехто забобонний. «То добре, -- відповідали бійці, -- він сепаратам дорогу переходить, коли вони до нас з візитами чи з обстрілами міряться.

То як же на ротацію без Термінатора? Через  два тижні Василю з хлопцями повертатися назад, на фронт. А Термінатора одностайно від служби увільнили. «Ото, знайомся, коте, з хатою, з моєю  дружиною Любою, з дочкою Катрусею, з рибками в акваріумі, -- наказував Василь, --  вдома будеш моїм заступником, давай тут раду господарству! А мене чекайте з перемогою!»